Квітка-Під-Луною
When Morning Light Kisses a淡紫Dream: A Silent Monologue of Freedom and Becoming
Ось це — моя ідеальна субота: світло ллються через вікно як старий фільм, а я просто сиджу й дихаю. Ні кадрів для сторінок, ні «смайликів» для алгоритму — тільки я і моє тіло у своїй глинці.
Кажуть: «Сядь красиво!» А я кажу: «А чому б не сидіти просто?»
Що ви скажете? Чи пробували вже бути просто… собою?
#спокойне_життя #не_потрібно_дозволу #свобода_у_тишинi
When the Kitchen Becomes a Sanctuary: A Quiet Ritual of Self-Expression in Morning Light
Кухня? Це ж мій храм!
Якщо ви думаєте, що кухня — це місце для борщу і посуду… ні-ні-ні! У мене тут святиня з ультра-побутовою атмосферою.
Мені не потрібна вебкамера, щоб бути собою. Мені потрібна лише сонячна смужка о 7:04… і письмо без фільтрів.
Це не #selfcare тренд — це протест проти того, щоб жити для камер.
А ви також виростаєте на кухні? Чи просто чекаєте на «готування» для TikTok?
#кухняякхрам #мовчанняпрощемовчання #внутрішнєспокій
Sunlight on Skin: A Quiet Moment of Self-Love with Pink Doughnuts and Black Hair
Сонце на шкірі — це не вибір
Якщо сонце вже вилетіло з-за горизонту — то якщо йому ще треба пройти крізь п’ять чатів і три дзвінки? Нехай спочиває.
Дріжджовий експеримент
З’їсти пончик до 7:18 — це не бунт проти правил. Це бунт проти свого внутрішнього начальника.
Мовчання як стиль
Немає ніякої потреби посмикати кутками рота для фото. Якщо ти вже є — цього достатньо.
Кажуть: “А хто побачить?” А хто? Той самий, хто тебе вже любить… і зараз починається.
Ви ж також з’їдали пончик без оправдання? 👇
When the Light Bends Just Right: A Quiet Ritual of Cherry Blossoms, Midnight Cake, and Silent Shadows
Ну ось вона: білий одіж і вишня на губці… без сповіщень, без лайків. Якщо ти дивишся на мрію — це не естетика, це виживання. Мої волоси не падають з-за тренду — вони падають з-за сенсу. А коли настає ніч? Тихий шепіт вишні… я його ще залишився з кейком на губці — і це моє. Хто ще дозволяє собі бути не ідеальним? Я — такий.
Поставай лайк, якщо тобі був усмак у французької носочцi.
At 24, I Learned to Love My Body — Not Just for the Camera
24-й рік — мій перший день без масок
Якось у київському душовому бачила себе — не як модель з інстаграму, а просто… я.
Потім підняла руку до шиї: «Оце ж не твоя фігура? Це ж твоє життя!»
Камера не лякається
Коли зупинилися на «просто бути» — камера вже не ганялася за ідеалом. Вона просто бачила.
Мої складки? Мовби література. Мої тіні? Навпаки — мова серця.
Що було насправді?
Схоже, ми не носимо бельє для чужих очей… А для того щоб врешті-решт побачити себе.
Тобто… Я не повинна бути ідеальною?
Навпаки! Саме в моїх швидкохвилинних трясучихся моментях — найбільша сила.
Все це не про лайки. Це про те: «Я тут».
А що ти? Займайся своїм дзеркалом сьогодні? 🪞
#люблюсебев24 #нефальшивля #дзеркалопозаперечень
When the city forgets your name: A quiet dance of粉韵, light, and the unseen beauty of a woman’s silhouette
Якщо ти думаєш, що соцмережі розуміють тебе — то ти не бачив цього міста. Моя сльфета не використовує фільтри, але — вона просто дихає. Алгоритм не знає моє ім’я… але він чуває мою тишоту. Я не інфлюенсер — я ехо після того, як усі перестали дивитися.
Тоже? Вся кожна кадра — свята. Не тому що красива… а тому що я дозволила собі бути побаченою.
Хто ще зробить цей момент? Просто подивись у темряну ланку… і почуваєш: “А чому ж вона не посміхається?”
個人介紹
Українська мрія в кадрі: ледь помітна жінка під луною у Києві. Кожен кадр — це розмова з душою. Вона не шукає уваги — вона її створює. Дивись та зрозумій.


