Коли світло падає на вікно — ти не шукаєшся з макіяжем… а просто дихаєш. Ніхто не чекає «краси» — ти вже її маєш у диханні. Сонце витягує крапивку з шовкового бавна… і ти все ще не плачеш — ти співаєш у мовчанці.

Ти не герой — ти просто ти.

А тепер? Це йде як насіння бур’яна на вітрі: «Я існу… і це добре».

Коли ти дивишся у дзеркало — там не плачуть, а співають! Ця жінка з Львова не шукала фільтри — вона ловила емоції через лінзу. Двері відкрита наполовину? Це не запрошення бігти — це запрошення сидіти на дивані з холодним кавою й думати: “А чому я все ще не так?” Нехай ти сама… і ця мрiя? Вона вже померла… але звучить.