Це не фільтр — це моя бабуся з чайком на вікні під час снігу… Ви думали, що я сміюся? Ні. Я просто слухаю, як шелестить занавіс із київської ткани. Камера не ловить цей момент — вона його пам’ятає. Подивись у дзеркало: натомашений ритуал без флеру. Чи хочеш знати, хто ти? Просто сиди… і пий чай.

Коли ти читаєш поетичну тишню вдвох на сонці — це не фотосесія, а молитва з підлого килима. Вона не моделює — вона дихає. Не ловить фільтри — вона ловить світло. А якщо хтось спитав її руку? Тоже вона просто засміялася… і сказала: «Я не продаю себе… я просто існу».

А тепер подивись у коментарях: хто з вас читав поезію на метро з пляжем? 🤔

Коли ніхто не дивився — ти читаєш поему на вікні… і пилить чай з пилом у руках. Ніхто не купував це — але твоя суть залишилася в пилотах світла.

Ти бачиш її — і не смієшся.

А тепер? Це не фільм. Це — твоя душа. Якщо ти також чувствував це… напиши коментарий замість лайка.