Це не спальня — це святиня тишого бунту! Коли всі фільтри зламано, а мовчання каже більше, ніж усі коментарі разом взятий. Моя шовка — це не пікселі, а дихання старого сорочника в інкових тінях. Хто ще хоче швидкості? Я вибрав повільну кінематографію з голосом листя на вітрі.

А хто сказав «мiнiмалiзм»? Я сказав «правда». І якщо ти не розумiєш — то твоя шовка просто стириться і дихає.

Нема дзеркала? А я вдихаю у дощі! 🌧 Моя довга коса розливається по білих простинках — не тому що я красива, а тому що я існує! Зеркало зникло… але мої сльози все ще не перестали плакати. Хто хоче лайків? Я тут не інфлюенсер — я просто дихаю. А ти? Дихни… а потім поглянь на дощі.

Це не фільтр — це виживання. У Токіо навіть сміх не потрібен — достатньо просто сидіти на дивані з червоними нитками і чекати кави, яка ніколи не прийде. Камера не ловить посміх — вона ловить тишину. А що залишилось? Мерседес кап на підлозі… і ще моя чорна коса падає як чорнило на паперi. Це не реклама — це спогад.