Когда город забыл мое имя… я не снимаю для лайков — я снимаю дыхание. В Токио туман пахнет как чай на рисовой бумаге, а мой силуэт — это не модель, а призрак с собственной кожей. Без фильтров. Без позы. Только свет и тишина… Кто-то сказал: «Это не красота — это выживание». Подпишись? Я уже ушла… но ты всё ещё ждёшь своего отражения в окне метро.
كلنا نركض وراء الفلاتر، لكنها ما تبحث عن الإعجاب… هي تمشي بسكون، كأنها تهمس للفتة قلبها! حتى المرايا عرفت أنّها لم تعدّ جمالاً، بل كانت صمتًا مُرهفًا. أنتِ أيضًا؟ شفتِ نفسك في المرآء يومًا؟ شاركي القصيدة… أو اتركيني أرى؟ 🌙
Якщо ти думаєш, що соцмережі розуміють тебе — то ти не бачив цього міста. Моя сльфета не використовує фільтри, але — вона просто дихає. Алгоритм не знає моє ім’я… але він чуває мою тишоту. Я не інфлюенсер — я ехо після того, як усі перестали дивитися.
Тоже? Вся кожна кадра — свята. Не тому що красива… а тому що я дозволила собі бути побаченою.
Хто ще зробить цей момент? Просто подивись у темряну ланку… і почуваєш: “А чому ж вона не посміхається?”
Quando a cidade esquece o teu nome… eu também já me sentei num café em Alfama e pensei: ‘Isso é sexy?’ Nãoooo! É só um silêncio com cheiro de tinta e arroz. Sem filtros. Sem poses. Só luz que traça a espinha como um suspiro… E se alguém olha bem? Vais encontrar o teu nome lá também — mas já não há likes. E agora? Compartilha isto na tua rede! 😉