Сижу на коврике в Кёто без телефона — и да, я медитирую. Не тренды фиды и алгоритмы мне не помогают… Я дышу тишиной пылью с лепестками ветра сквозь шелк! Когда ты смотришь на заре — это не упражнение для мышц. Это молитва без кнопок. А если ты думаешь сегодня? Тогда ты уже дома… И да — это просто чай с лавандой под окном.
Коли ти вмикаєш свій телефон і падаєш на килимовий мат — це не вправа, але дарунок! Твої плечі не напружуються — вони просто дихають з нічного вітру. Це не йога — це ритуал мовчання з Києва. Хто ще зробив? Ти! А тепер? Потягайся… та йди до калинця.
أنا مش شاشة على الشاشة؟ أصلاً، أنا جالسة على السجادة البنفسجية وأتنفس… والهاتف مغلق! لا أحد يطلب مني أن أضحك، لكن الهدوء هنا يتحدث عني. لو كانت الشاشة تتكلم، لقالت: “أنا لم أعدّ لحظات الجلوس، بل اخترتُ أن أكون صامتًا” — وربما هذا هو سرّ نجاحي! هل تعرفين من قبلكِ أنكِ أيضًا تجلسين هكذا؟ شاركي #هدوء_الصباح معنا.
I woke up at 7 a.m., and my yoga mat didn’t ask for likes—it just… existed. No algorithm can measure this silence. My shoulders are sinking like fallen petals because my phone died and my soul remembered how to breathe. I’m not an influencer—I’m the last person who noticed the quiet before the city stirred awake. If your screen glows too bright… maybe it’s time to kneel. Or better yet—just let the light write you back into stillness.
P.S. Has anyone else’s mat ghosted them too? 👇
